Where Is the American Leader?

<--

Куди подівся американський лідер?

Поширення ізоляціоністських настроїв та політики невтручання у США може сильно підірвати авторитет Заходу

Світ був у захваті, коли Барак Обама прийшов на зміну Джорджеві Бушу. Нарешті президент із зов­сім іншим уявленням про керування Америкою, людина, що дослухатиметься, радитиметься із союзниками, виведе війська з Іраку й покладе край бушівській агресивній практиці односторонньої інтервенції. Популярність господаря Білого дому на планеті стрімко зростала. Його вітали на вулицях Європи. Лідери країн шикувалися в черги, щоб сфотографуватися з ним. Лишень за кілька місяців президентства Обама отримав Нобелівську премію миру.

Однак за чотири роки ейфорія кудись зникла. Натомість у столицях Старого світу стривожилися: де ж Обама? Де американське лідерство? Європейці вже не поспішають до Вашингтона позувати перед фотоапаратами. На Близькому Сході араби скаржаться, що з даних ним початкових обіцянок стосовно миру й справедливості нічого не вийшло. В Африці його вже не вихваляють як свого. За межами США президент став майже непомітним. Невже Америка відвернулася від світу? Хіба за суттю своєю Обама й справді ізоляціоніст?

Наразі головне його досягнення – відмова від політичних практик, що зумовили непопулярність попередника. Нинішній президент вивів усі американські війська з Іраку. Крім того, пообіцяв, що США більше не братимуть участі в боротьбі з талібами в Афганістані. Їхні війська залишають країну після більш ніж 12-річної присутності, що сигналізує про загальний відступ збройних сил НАТО. До наступного року там майже нікого не залишиться. Тож фактично скінчилися дві недешеві війни епохи Буша, солдати повертаються додому.

Іракська кампанія перетворилася на криваву й катастрофічну окупацію, висмоктавши з Америки кров, гроші й позбавивши її кредиту довіри. Афганська – майже всім в Альянсі (включно з багатьма воєначальниками) видається нині такою, в якій перемогти неможливо. Сьогодні, на думку європейської та американської громадськості, цілі, стратегія і навіть першочергові аргументи були хибними в обох війнах. Відповідними виявились і політичні наслідки. Відтепер Захід не надто горить бажанням організовувати нові інтервенції в мусульманському світі. Однак є острах, що невтручання лише призведе до його непопулярності й утрати впливу.

Невже це означає, що в майбутньому збройні сили не застосовуватимуть? У чому ж тоді американське лідерство, коли не в упевненій грі армійських м’язів? Обама мав три випробовування: Лівією, Сирією та Північною Кореєю. Щоразу союзники Америки були стривожені: здавалося, він просто уникає викликів.

Лівія задала тон. Британія і Франція, не зволікаючи, закликали до силових методів, аби зупинити Каддафі, що винищував повсталих жителів Бенгазі. Але Обама засумнівавсь, і це стало знаком, що будь-які військові операції мають узяти на себе Лондон і Париж. Зрештою, Вашингтон таки забезпечив транспорт і літаки-розвідники, а НАТО взяло під контроль кампанію підтримки ворогів Каддафі. Однак виникло безліч запитань щодо браку лідерства Обами.

Із Сирією все набагато простіше. Західні воєначальники кажуть, що інтервенція туди обернулася б політичною катастрофою і що матеріально вона неможлива. Але повстанці благали забезпечити їх зброєю, і тодішній держсекретар Гілларі Клінтон закликала Обаму їм допомогти. Він відмовився. На словах підтримав антиасадівські війська та й по всьому. По суті, публічно у США він майже не висловлювався на тему Сирії. А його адміністрація чітко дала знати: якщо британці та французи вимагають суттєвішої допомоги для опозиції, то нехай самі про це й дбають.

Не менш обережно Обама поставився до миротворчого процесу на Близькому Сході. Ставши президентом, він закликав до нових відносин США з мусульманським світом. Однак потому зазнали краху всі його намагання переконати Ізраїль відмовитися від нових поселень і розпочати переговори з палестинцями. Обама не надто порозумівся з прем’єр-міністром цієї держави Біньяміном Нетаньягу. Але знає, що відкритий конфлікт з ізраїльтянами мав би катастрофічні наслідки всередині США, де діє потужне проізраїльське лобі. Отож він просто відклав це питання. Візит до Ізраїлю господар Білого дому зараз організував, однак це лише жест ввічливості. На порядку денному – жодних політичних ініціатив.

Міркування Обами суто прак­­тичні. Америка вже не перебуває в енергетичній залежності від Близького Сходу. Поклади сланцевого газу незабаром зроблять її енергетично самодостатньою. Близькосхідна нафта вже не має такого значення. Тим часом Обамі добре відомо, якою катастрофою обернулося для всіх його попередників втручання в ізраїльсько-палестинський конфлікт. Клінтон змарнував час і втратив довіру, домагаючись мирної угоди. Джордж Буш-молодший майже не добився прогресу, коли зрештою підштовхнув країни до взаємопорозуміння. Обидва ці президенти витратили політичний капітал, не досягнувши мети.

Обама має чим зайнятись. Його президентство оцінюватимуть за внутрішнім та економічним критерієм. Саме тому він зосереджується на відновленні національної економіки, відкритті нових ринків у Азії. Відомі йому й настрої у США. На думку більшості тамтешніх жителів, європейці – багаті й байдужі жертви власних «соціалістичних» ідей. Американці обурені неодноразовим урізанням оборонних бюджетів у Європі, внаслідок чого Вашингтон нині оплачує 75% витрат НАТО. Водночас Альянс уже не слугує зовнішньополітичним інтересам США, бо європейські партнери не можуть домовитися про його цілі.

Тож Обама не має особливого стимулу проявляти себе як активний північноатлантичний лідер. Важливий момент: новий міністр оборони Оба-

ми Чак Гейґел – республіканець, кот­рий виступав проти попередніх збройних інтервенцій США. Він, імовірно, опротестує будь-які заклики до нових висадок вій­ськ своєї держави за океаном. Америка не пропонуватиме солдатів на підмогу французам у Малі й не допомагатиме Ємену чи будь-якій іншій країні, де нині орудує «Аль-Каїда». Натомість Пентагон більше покладатиметься на безпілотники у відстеженні та знищенні підозрюваних терористів.

Однак політику Обами перевіряє нині на міцність своїми провокаціями КНДР із її войовничою риторикою: новий тамтешній комуністичний диктатор Кім Чен Ин розірвав мирний договір із Південною Кореєю і погрожував «безжально» її атакувати. Минулого місяця Пхеньян провів третє ядерне випробовування; крім того, він здійснює дослідження технологій балістичних ракет. Північан розлютили нещодавні санкції ООН, їхній лідер розцінив останні як агресію проти своєї країни.

Вашингтон не міг ігнорувати такі погрози, хоч і звик уже до непередбачуваних регулярних сплесків ворожої істерії на півночі півострова. Гейґел оголосив про розташування ще 14 ра­­кет-перехоплювачів на Алясці та відправлення радіолокаційних пристроїв до Японії. Обама не може собі дозволити, аби хтось думав, ніби він не готовий стати на бік Південної Кореї чи не підтримує решти Азії. Та поки що його сприяння дуже обмежене.

Світ стежитиме за США: чи вдаватимуться вони до політики «моя хата скраю» в Азії, Європі й на Близькому Сході. За словами багатьох союзників Америки, небезпека в тому, що деякі країни вже готові скористатися із ситуації, особливо Іран та Росія. Путін, засуджуючи Вашингтон, готовий повернутися до риторики холодної війни. Невже Америка ніяк не відреагує, якщо він спробує посилити російський вплив у Сирії, Східній Європі та колишніх радянських республіках?