The Hawk and the Lame Duck

<--

Яструб і кульгава качка

Що спільного між Володимиром Путіним та Бараком Обамою

Що ближче теплий сезон, то нахабніше поводиться міжнародний дебошир Путін. Ось він із знущанням порушує Мінські угоди, під якими сам же добровільно підписався за присутності лідерів двох провідних країн Європи – тож не побоюється стати нерукоподаваним. А ось він із зухвалим виглядом розповідає на телекамеру, як готував анексію Криму – і, здається, анітрохи не боїться зізнаватися у скоєнні тяжкого воєнного злочину.

Світ стоїть на межі великої війни, не вперше за останній рік заявляли великі світові політики. Здається, ні в кого вже не залишилося сумнівів, що нова військова катастрофа може втягнути в себе не лише Україну і не один континент. Для просунутого XXI століття ситуація здається абсолютно дикою і сюрреалістичною: доля планети виявилася залежною від примх однієї людини, котра волею випадку опинилася на чолі

ядерної держави.

Правда, однак, ще менш приваблива: нині світ є заручником не одного лише кремлівського відморозка.

Майже такою ж мірою світ опинився в залежності від глави іншої держави, яку ще недавно вважали світовим лідером. Мова йде, як можна здогадатися, про США і президента Обаму.

Повитухи нового Гітлера

Поява в Європі такого кривавого правителя, як Путін, не є випадковістю. До його «народження» доклали рук представники європейського та американського істеблішменту. Вони його, можна сказати, зростили і випестили, прищепили йому певні звички, дали можливість озброїтися і надали карт-бланш на розбій.

Одна з найбільш традиційних помилок європейської політики полягає у тому, що Європа приділяє більше уваги інтересам наддержав, а не так званих малих народів. Про це днями в інтерв’ю для «Радіо Свобода» говорив відомий чеський культуролог Мартін Путна. За його оцінками, між нинішніми подіями в Україні й агресіями нацистської Німеччини та Радянського Союзу проти Чехословаччини можна сміливо проводити паралелі. «Зараз це відбувається втретє, тобто Росія знову окупує частини України, а Європа, на жаль, здається, говорить цим, що то є російська сфера впливу, а тому Росія має на це право. Страшна помилка, страшний сором», – бідкається професор.

Тим часом факт, що провідні країни Європи тривалий час байдуже дивилися на перетворення колишнього кадебешника на лютого порушника прав російських громадян, а потім – на кривавого реваншиста, видається цілком закономірним. Головне пояснення всього цього полягає не в чиїхось бізнес-інтересах або спритності путінських пропагандистів – це далеко не головні чинники. У корені ущербної позиції європейців, котра суперечить цінностям, якими вони так пишаються, в першу чергу треба вбачати ту сумну обставину, що багато країн на континенті ще не покаялися в пособництві Гітлеру, а широко розрекламоване покаяння німецького народу, ймовірно, не є глибоким і щирим. В іншому разі жодна європейська нація не стерпіла б, щоб новий біснуватий фюрер так грубо топтався по міжнародному праві і погрожував вдарити ядерним дубцем будь-кого, хто виступить проти його експансіоністських планів.

Але у європейців є хоча б видимість серйозної причини недостатньо розуміти Путіна – процес видавлювання з себе Гітлера не можна назвати простим і швидким. А ось тому, що появі на міжнародній арені новоявленої «вусатою сволочі» сприяли США і їхній лідер, немає абсолютно жодного виправдання.

Лідер найпотужнішої країни планети, Нобелівський лауреат миру 2009 року насправді виявився людиною, менталітет якої налаштований на досить терпиме ставлення до міжнародних авантюр господаря Кремля. Барак Обама, будучи чинним главою США, з незрозумілою легкістю відмовився виконувати передбачене Будапештським меморандумом зобов’язання щодо захисту територіальної цілісності та безпеки без’ядерної України.

Колишній депутат Верховної Ради, один з авторів Акту про проголошення незалежності України 84-річний Дмитро Павличко днями пролив світло на цю некрасиву сторінку історії США. За його словами, свого часу Україна відмовилася від ядерного арсеналу під сильним пресингом дядька Сема. «Політичний консультант Клінтона сказав мені прямо, як голові комісії закордонних справ парламенту: «Ми дозволимо Росії зайти на вашу територію військами і забрати у вас ядерну зброю силою», – розповідав громадський діяч.

З урахуванням цих фактів невиконання Сполученими Штатами своїх зобов’язань за Будапештським меморандумом важко розцінити інакше, як ганьбу великої країни. Думаю, не один покійний президент США перевернувся б у труні, якби дізнався, що горді й волелюбні янкі кинули у великій біді людей, котрих самі ж і зробили беззахисними. Цю зраду ще адекватно не оцінило світове співтовариство. Вона лягає незмивною плямою на репутацію Америки, що відмовилася захищати тих, хто їй з відкритим серцем довірився. Провина за таку ганебну поведінку країни лягає, насамперед, на чинного президента Обаму.

Відверто кажучи, Путін і Обама пліч-о-пліч ішли до свого морального падіння. Зокрема президент США свого часу придумав відоме «перезавантаження» відносин з Росією. І все б гаразд, та сталося це відразу після вторгнення російської воєнщини у суверенну Грузію. Замість того, щоб швидко і рішуче поставити агресора на місце, американський лідер почав загравати з Путіним, як з дівчиною, яку мріяв спокусити.

Для вихідця зі спецслужб Путіна, у якого, як висловилася колишня голова Держдепу Гіларі Клінтон, за визначенням немає душі, настільки відверта безкарність стала хорошим стимулом для розробки подальших планів щодо відродження імперії і зміцнення «русского мира».

Нещодавно відомий російський політолог Микола Петров в інтерв’ю для Радіо Свобода назвав російсько-грузинську війну 2008 року «частковою підготовкою, предтечею війни нинішньої», чи то пак тієї, що йде на Донбасі.

«Було проведено дуже великі військові приготування, зроблено уроки з не надто ефективних дій російської армії. І те, що ми бачимо зараз, безумовно, можна порівнювати. Тільки це має зовсім інший масштаб, і за наслідками, до яких цей конфлікт на сході України призвів зараз і призведе в майбутньому, звичайно, це непорівнювані речі», – вважає експерт.

Ось так невбитий у зародку смертельний вірус пішов гуляти світом. І сталося це, насамперед, з недомислу і безвідповідальності пана Обами як керівника наддержави, яка тільки й могла припинити агресивні наміри Путіна.

«Чому тільки ціною українських життів?»

Розгадати плани Путіна й Обами щодо України зараз не намагається тільки ледачий. Піде кремлівський вбивця в наступ чи не піде? Дасть господар Білого дому летальну зброю українцям чи не дасть?.. Це гадання на кавових фусах грає на руку кремлівському вбивці.

Незважаючи на присутність у світовому інформаційному просторі безлічі українських ЗМІ, те, що відбувається на сході України, подається західному обивателю (втім, і вітчизняному теж) у досить рафінованому вигляді. У більшості публікацій перипетії одного з найжахливіших кровопролить в Європі з часів Другої світової війни аналізують настільки ж сухо і безпристрасно, наскільки холодні і раціональні бувають роз’яснення шахових партій.

Тим часом Україна перебуває у страшній біді. Країні, що терпить нападки озвірілої путінської вояччини, вже давно потрібна не тільки фінансова і гуманітарна, а й насамперед пряма військова допомога країн Заходу. Не кажучи вже про постачання сучасної летальної зброї, зокрема високоточної, яка не поступається тій, яку Кремль постачає найнятим бойовикам і замаскованим під «відпускників» російським військовослужбовцям.

За оцінками НАТО, вартість новітнього озброєння, яким путіністи забезпечили найманців на Донбасі, сягає $24 млрд. Щоб протиставити агресору аналогічні сили, в України, знекровленій попереднім режимом (це теж входило у плани Кремля), елементарно немає фінансових можливостей. У багатьох випадках озброєним до зубів бойовикам протистояли, особливо у перші місяці війни, оснащені застарілим зброєю, погано вбрані й погано нагодовані призовники ЗСУ та добровольці. Це – біль і трагедія країни.

Україна має чітко і переконливо показати всьому світу, що стримування агресора дається ціною неймовірних зусиль і жертв. Країна, що стала на шляху кремлівського авантюриста в Європу, платить за це надто велику ціну: рахунок йде вже на тисячі загиблих українських громадян, а кількість постраждалих і знедолених – на мільйони. Сучасні види озброєння, розвідувальних та захисних засобів напевно б допомогли Україні ефективніше стримувати агресора і зменшити втрати.

Може здатися, що питання про постачання Україною летальної зброї достатньою мірою висвітлюється у світових ЗМІ. Можливо. Однак, якщо простежити публікації щодо цього в американських і європейських виданнях, то можна зауважити одну особливість: більшість із них має, умовно кажучи, абстрактний характер. У багатьох публікаціях обговорюються здебільшого причини, через які президент Обама чи лідери інших країн не наважуються почати цей процес.

Звісно, і це теж потрібно. От тільки за душу такі публікації мало кого візьмуть. Ситих і безтурботних обивателів тієї ж Америки, від яких в основному тільки і залежить господар Білого дому, сухі міркування щодо «слабкого Обами» навряд чи зворушать.

Попри наявність в Україні Міністерства інформаційної політики висвітлення війни у закордонних ЗМІ залишається не найкращим. А якщо без натяків: справжня правда про події на Донбасі до світової громадськості практично не доходить. Інформація звідти західним читачам і слухачам нерідко підноситься в такому вигляді, що на поліпшення іміджу України це грає слабо або не грає зовсім.

Тим часом правда полягає в тому, що Україна зазнає гуманітарної катастрофи. Захід використовував задля власної мети, звабив Будапештським меморандумом, а потім грубо і цинічно кинув на поталу скаженому псу з Кремля. Президент Обама і лідери інших країн, котрі вагаються у питаннях поставок Україні оборонної летальної зброї, фактично підіграють агресору і підживлюють його рішучість іти далі.

«Голуб», який воркоче з «яструбом»

Я не знаю, чи зручно це офіційній українській владі, але численні громадські структури, партії, профспілки та творчі об’єднання мають голосніше заявляти і доносити до своїх західних партнерів те, що відмова і тяганина з наданням Україні зброї є зрадою західних цінностей. Обама, Меркель, Олланд та інші західні борці за демократію геть загрузли у подвійних стандартах, і про це їм потрібно прямо й недвозначно казати.

Раніше Обамі вже пропонували повернути нобелівську медаль, але це питання якось зависло у повітрі. З урахуванням його сповільненої реакції на путінську агресію можна знову поставити питання про офіційне позбавлення президента США Нобелівської премії миру за 2009 рік. Сам факт постановки такого питання буде чинити певний вплив на громадську думку в країнах Заходу.

Варто також чітко донести до світової спільноти, що фінансова допомога Україні в умовах війни має бути значно вищою. Якщо західні країни не хочуть підтримати Україну за допомогою своїх армій, то нехай платять гроші, і гроші ці повинні бути серйозні, тим більше, що ліквідація українського ядерного арсеналу тим же Штатам принесла вигоду в сотні мільярдів доларів.

Як порушувати всі ці питання? Тут перш за все має потрудитися Мінінформполітики. Коли його створювали, висловлювалися побажання, щоб воно зосередилося не так на регулюванні вітчизняних ЗМІ, як на створенні належного іміджу країни за кордоном. Чому ж ця робота не рухається з місця? Для чого тоді існує ця структура?

Активістам також варто було б скорегувати свої плани. Наприклад, біля будівлі російського посольства у Києві неодноразово проходили протестні пікети. Підтримую. Водночас незрозуміло, чому за весь цей час ніхто жодного разу не пікетував посольство США.

Якби в багатьох країнах світу вдалося організувати пікетування дипломатичних установ США з вимогою реально захистити Україну від російського звіра, питання про постачання їй летальної зброї, впевнений, вирішувалося б значно ефективніше.

Поки ж виходить якось дивно. У Вашингтоні сенатор Маккейн, як лев, б’ється за надання Україні дієвої допомоги. Він прямо називає політику Обами щодо України ганьбою США. А самі українці ніби набрали в рот води і бояться критикувати господаря Білого дому, котрий боїться розсердити біснуватого російського фюрера.

Але чому Обама не наважується на поставки до України летальної зброї? Адже, як стверджує Маккейн, за це вже виступають «члени Конгресу з обох палат, його головний радник, міністр оборони, наскільки я розумію, навіть держсекретар». Що стримує господаря Білого дому? Відповідь на це питання знайти не так просто. Я згоден з версією, що Обама свого часу зробив ставку на мирні ініціативи і вирішив залишитися в історії США «голубом».

Важко судити, наскільки це було корисним для справи врегулювання конфліктів, наприклад, в Афганістані чи Сирії, але щодо агресії Путіна проти України це явно не спрацьовує. Нерішучість країн Заходу тільки розпалює кремлівського свавільника.

«Путін буде продовжувати захоплювати на сході України все, що захоче доти, доки ми (Захід, – авт.) не надамо Україні протитанкову зброю, безпілотники і сучасні розвідувальні супутники», – пише Роджер Бойз із газети The Times. На його думку, Захід «повинен діяти», оскільки «треба допомогти Києву, щоб він сам себе захистив».

Цю думку треба перетворити на вимогу значної частини світового співтовариства. Обамі потрібно всіма доступними засобами пояснювати, що він нині – «кульгава качка», як називають у США президентів наприкінці другого терміну (переобрання виключене) – може увійти в історію великої країни не як «голуб», а як боягузливий і нерішучий помічник одного з наймерзотніших «яструбів» нашого часу.