Trump Happens Before the End of the World. The Political World

<--

Нотатки на спомин сучасної демократії в США: на світового лідера №1 чекає чергова глибока перебудова політичної системи

Історикам відомо: є циклічність різних та на перший погляд несумісних подій. Історії народів та держав можна прослідкувати за періодами: народження, змужніння, розквіт, зрілість, старість, занепад. У всіх є свої поворотні пункти, після яких стає однозначно зрозуміло – чи піде країна далі уверх, чи – буде відставати. Сполучені Штати Америки, про це свідчить нинішня президентська кампанія, стоять саме на такому доленосному роздоріжжі. Причому обидва шляхи малопривабливі. Але сама американська історія дає відповідь: все ще можна виправити.

Вибори-2016: Шоу дурнів

Чесно кажучи, важко було уявити, що саме Гіларі Клінтон та Дональд Трамп складуть оцю пару основних кандидатів на президентських перегонах. Щодо першої реальної кандидатки-жінки на головну посаду у головній країні світу, то сумніви викликали її родина (на тлі «дабл-президентства» чоловіка) та відсутність серйозних успіхів під час перебування на посаді держсекретаря. Та й взагалі, однопартійці Клінтон – Джон Керрі, той же Джо Байден – виглядають куди більш підготовленими. Якось це висунення виглядало вже дуже штучним, ніби, розчарована в Бараку Обамі еліта з Уолл-Стріт, вирішила що 2008 року зробила помилку та дала надто багато волі лівиці Демократичної партії. Проте тепер – можна не турбуватися – Клінтон як говорять, «у дошку» – своя, давно звикла до реалій світу акул бізнесу та не переймається різними там морально-етичними комплексами.

Щодо Трампа, тут взагалі – його ситуативний успіх – виглядав як свідчення не просто розриву, а реальної прірви між рядовими виборцями-республіканцями (а це по більшості своєї білошкірі чоловіки з американської провінції) та партійною елітою. Нічого рівного чи хоча б співставного із постатями Джона Кеннеді, Рональда Рейгана чи навіть Клінтона-чоловіка обидві партії висунути не спромоглися. За що й те, й інше «ЦК» мають отримати «гірчичника» та міцно задуматися, поки не пізно.

Так і склалася оця кампанія: на тлі відсутності переконливих досягнень Обами всередині країни, та невдачі щодо амбіційних проектів ззовні, кандидати вимушені копирсатися у «брудному ганчір’ї» одне одного. Тут і вік та стан здоров’я Клінтон став у нагоді, й гола дружина Трампа, й «гойдалка» від путінофобії до путінофілії в обох кандидатів, залежно від того, перед ким вони виступають.

Американський вибір: не хто кращий, а щоб не був гірший

Це виглядає не те щоб дивно, а просто якось несерйозно, щоб не сказати ганебно. Адже у тих самих республіканців багато років, як «рояль у кущах» чекав свого зіркового часу мультимільярдер Майкл Блумберг (не рівня Трампу з його жалюгідними 4 мільярдами баксів, Блумберг тягне на 36!). Або, якщо через пенсійний уже вік, Блумберг не підходить, то чому б не згадати молодика-красунчика, нинiшнього голову Палати представникiв Конгресу Пола Райана, що виступав як кандидат у віце-президенти 2012 року разом з Міттом Ромні? До речі, вже тоді цей молодий неоконсерватор дуже жорстко висловлювався щодо Росії і конкретно Путіна й вважався реальним ідейним спадкоємцем не тільки сенатора Джона МакКейна, а й самого Рейгана.

Щодо до демократів, то альтернатива Клінтон у вигляді Берні Сандерса не була й такою вже невдалою. Адже він зумів майже неможливе: фактично використав ті самі гасла з якими йшов вісім років тому сам Обама. Та, як абсолютно логічний наслідок, згуртував навколо себе у свої 74 (!) роки молодий за віком та соціально невдоволений електорат. Саме завдяки цим голосам свого часу переміг Обама. А Сандерса вміло «зняли» просто відрізавши канали фінансування.

Президентські перегони-2016 в Америці стали виборами перехідного періоду. Якщо у 2008 році країна разом із поразкою МакКейна попрощалася із ХХ століттям, героєм якого він був, то в 2012-му – то була перемога надії на краще, на спроможність вийти на новий якісний рівень у всьому (Обама) над передбачуваністю та традиційністю (Ромні). Зараз – це вибір від заперечення: не хто з кандидатів кращий, а щоб не був гірший. І це свідчення, що американська політична система, а разом із нею і історія, виходить на нову діалектичну орбіту.

Американці роблять це раз на 100 років

Історичний факт: кожні сто років американська політика зазнає значної трансформації та, як показує практика, поки що з успіхом з неї виходить.

…Отже, першими двома партіями у США були Федералістська та Демократично-республіканська. Засновниками обох були «отці держави» – Олександр Гамільтон та Джон Адамс, Томас Джефферсон та Джеймс Медiсон. Так от, рівно 200 років тому, у 1816 році демократи-республіканці завдали федералістам нищівної поразки на виборах, після якої перша партія молодої держави так і не оговталась – за кілька років взагалі зійшла з політичної сцени. І ці катастрофа федералістів відкрила дорогу формуванню політико-партійної системи Америки на наступне століття.

У 10-х роках ХХ століття в політичному житті Штатів теж було неспокійно. Вже сформувалися дві головні партії – Республіканська (що тоді вважалася більш ліберальною, до речі) та Демократична (що, як не дивно, була більш консервативною). І от був на початку минулого століття у США президент Теодор Рузвельт, республіканець. Треба сказати, що дві каденції першого Рузвельта (не плутати із Франкліном Делано Рузвельтом, його родичем, що знайомий по інвалідному візку та Ялтинський конференції) – це будівництво тої сучасної Америки, яка за кілька років, стане, завдяки Першій Світовій, кредитором усього світу. Реформи та політика Рузвельта – фундамент виходу Штатів на мирову арену у якості беззаперечного лідера. І от скінчилися два терміни перебування президента при владі, а обмеження обрання на посаду тоді ще не існувало – американські керманичі просто виконували моральний заповіт Джорджа Вашингтона, що сам відмовився від влади після вісьмох років президентства. Але тоді Рузвельт номінацію програв (не зовсiм чесно, до речi) доволі блідому політику – Уільяму Тафту, який й був обраний президентом США. Через чотири роки Рузвельт знову виставився, тим більше, що Тафт за час свого правління звів нанівець усі його та Республіканської партії досягнення, загрузнувши у інтригах та протистоянні з Конгресом. Але партія знову відмовила Теодору Рузвельту і він пішов на вибори 1912 року від ним же створеної Прогресивної партії. Родзинка у тому, що тоді вибори виграв демократ Вудро Вільсон, а Прогресивна партія та багато прибічників Теодора Рузвельта (але не він сам) у 1916 році перейшли саме до демократів. Програма прогресистів була покладена у нову платформу демократів, що стали тепер ліберальною політичною силою Америки, передавши прапор консерваторів республіканцям. Отака метаморфоза.

Якщо не марсіани, то Клінтон

Нинішня ситуація на виборах у США – знову символізує роздоріжжя для усієї американської політичної системи. Виставивши Трампа, який продемонстрував світу дикунську некомпетентність, реакційність, расову та статеву нетолерантність, просто невігластво та відсутність будь-яких моральних норм, кінець-кінцем – віру у власне месіанство та самозакоханість, Республіканська партія засвідчила: криза політичної системи, складеної сторіччя назад перейшла в стадію розпаду. Тому що Трамп– це доволі бідна але небезпечна копія з таких самих правих популістів як Хью Лонг в 30-х чи Баррі Голдуотер в 60-х. Американське суспільство завжди знаходило цьому антидот, тепер, наприклад, задля того, щоби суспільство усвідомило ступінь загрози, Трампу в прямому сенсі довелося залізти комусь під спідницю. Якщо це не деградація, то що?

Вихід? Як і сто років тому він – в самоочищенні Республіканської партії після вже майже неминучого розгрому що станеться на початку листопада. Нехай після того Трамп заснує свою партію, нехай вона займе свою нішу в американський політиці (серед таких саме рагулів, як він сам), хай доведе, що може бути політиком «вдовгу», а не тільки як сальний шоумен на час короткої виборчої компанії. А якщо ні, то гарантовано буде інший розкол і від республіканців відійде та сама ідейна частина, що напряму наслідує президентів Рональда Рейгана та Дуайта Ейзенхауера.

У демократів, до речі, теж може відділитися та сама ліва частина партії, що підсилилася при Обамі та висунула зі своїх рядів підстаркуватого Сандерса. Використовуючи наші аналогії він – пряма калька з Юджина Дебса, лідера Соціалістичної партії Америки, що якраз боровся за президентом саме із першим Рузвельтом, Тафтом та Вільсоном на початку ХХ століття. Та, до речі, набирав у Штатах свої 10 %.

Переформатування партійної системи в США піде країні лише на користь. Адже залишити все, як є зараз, не можна: нагадую, ніколи ще так не було, щоб обидва ключові кандидати не користувалися хоча б моральним авторитетом у виборців. А зараз є саме так.

Вести цей корабель, якщо не станеться несподіванок, на кшалт прильоту марсіан, доведеться Гіларі Клінтон.

За аналогіями сторічної давнини, переможець тодішніх доленосних виборів, демократ Вудро Вільсон, назвав суттю свого правління «хрестовий похід за демократію». Вільсон достатньо успішно втілив у життя свою мету, ставши автором системи міжнародних відносин після Першої Світової за лідерства США. Пані Клінтон, звичайно, сягнути таких вершин навряд чи вдасться, але спроба перезапустити політичну систему та провести хоча б «похід за збереження демократії» всередині країни вже буде для неї великим досягненням.