Crossing the Threshold

<--

У листопаді минулого року стало зрозуміло, що іранська епопея перейшла в нову фазу. Каталізатором змін став висновок нової доповіді Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) щодо ядерної програми Ірану: Тегеран до 2003 року вів роботи, спрямовані на створення ядерної зброї, реалізовував інші дослідницькі та експериментальні програми в цій сфері, а найголовніше — така діяльність може тривати й тепер. Крім того, у звіті містяться дані про розробку Ісламською Республікою Іран засобів доставки, наприклад боєголовок для ракет.

І хоча автори доповіді не стверджували прямо, що Тегеран сьогодні працює безпосередньо над створенням бойового ядерного заряду, її зміст однозначно свідчить про рух країни до такого стану, який дозволить, у разі прийняття політичного рішення, такий заряд створити. Країна перебуває на порозі володіння ядерною зброєю, а світова спільнота нічого з цим поки що вдіяти не може.

Доповідь МАГАТЕ змінила динаміку ядерних суперечок навколо Ірану: відтепер іранським властям стало важко запевняти світ у тому, що ядерна програма їхньої країни націлена виключно на мирні потреби. Документ став, по суті, спусковим механізмом, який вивів із нестійкої рівноваги систему міжнародних відносин у регіоні Перської затоки, і відправною точкою ланцюгової реакції подій, які поставили сьогодні світ на поріг наймасштабнішої політичної і військової кризи нового тисячоліття.

Отже, офіційне підтвердження агентством неодноразових заяв та попереджень Сполучених Штатів про ігнорування Іраном вимог міжнародної спільноти припинити розробку зброї масового знищення та засобів її доставки розв’язало Вашингтону руки.

Уникаючи тяганини узгодження відповідних заходів на рівні ООН, США торік у листопаді запровадили проти Ірану безпрецедентний пакет односторонніх санкцій. Під їхню дію потрапили іранські нафтохімічний та енергетичний сектори, а також усі фізичні і юридичні особи, котрі надають Ірану допомогу в розвідці та видобутку енергоресурсів.

Зрозумівши, що йому вже втрачати нічого, Тегеран узявся активно грати м’язами, надаючи американцям нові й нові докази своїх небезпечних намірів. Новий рік розпочався з повідомлень про введення Іраном в експлуатацію ядерного центру, який дозволить потроїти виробництво урану, збагаченого до 20%, і розпочати експорт послуг, пов’язаних із ядерною енергією. З’ясувалося, що МАГАТЕ неодноразово зверталося до властей країни із запитами про надання додаткових даних щодо цього об’єкта, однак досі ці прохання зависали в повітрі. Тим часом тим іранська влада заявила, що їм уперше вдалося створити свій паливний стержень для атомного реактора.

2011 рік завершився повідомленнями про проведення Тегераном масштабних навчань в Аденській затоці та Ормузькій протоці, на яких було продемонстровано великі досягнення іранських ВМС. Серія таких навчань тривала в січні та лютому поточного року.

Останній рік став знаковим для Ірану в розвитку ракетної техніки. Він успішно провів численні випробувальні запуски ракет різного класу, у тому числі повністю сконструйованих і складених в Ірані, власних ракет протиповітряної оборони, схожих за характеристиками на російські С-300. На навколоземну орбіту було виведено супутники (останній, до речі, минулого тижня), апарати для польоту в космос, капсули з живими організмами. Уже за перші півтора місяця поточного року іранські військовики встигли провести випробування нових ракет далекої дії (до 2000 км), класу «земля-море» і «земля-земля», а також вивести в космос черговий штучний супутник. Одне слово, аргументів для обґрунтування створення системи протиракетної оборони якщо не американського континенту, то Європи вже точно, у Вашингтона тепер достатньо.

Такий розвиток подій не міг залишитися поза увагою США та їхніх союзників. Тегеран потрапив під потужний тиск Заходу як в економічній, так і у військовій галузях. Услід за Сполученими Штатами небачені санкції проти Ірану запровадив Європейський Союз: ембарго на імпорт іранської нафти і заходи проти іранського Центробанку, які обмежують можливості країни у проведенні міжнародних торгових операцій.

А в Перській затоці концентрується надзвичайно потужне ударне військово-морське угруповання з трьох американських авіаносноударних з’єднань (у березні до них приєднається четверте) та амфібійно-десантної групи кораблів з експедиційним батальйоном морської піхоти на борту, а також групи британських кораблів. На тлі цього США реалізують масштабну програму озброєння своїх близькосхідних союзників. Аргументами для нарощування Вашингтоном військової присутності є погроза іранських керівників відповісти на запровадження санкцій ЄС закриттям Ормузької протоки, через яку проходить близько 40% нафти, яка реалізується на світових ринках.

Усі ці події дають можливість політологам та експертам малювати апокаліптичні картини майбутньої війни в Ірані, в яку будуть втягнуті всі країни Перської затоки, а за ними — весь Близький і Середній Схід, Закавказзя та Причорномор’я. А там недалеко й до світової війни, з огляду на діаметрально протилежне ставлення до іранських подій США з Євросоюзом, з одного боку, і Росії з Китаєм — з іншого.

При цьому істотно вплине локальний конфлікт і на держави, далекі від Перської затоки, на нашу з вами країну в їх числі. Безпрецедентний стрибок цін на нафту й газ просто зруйнує вітчизняну економіку, обірвуться усталені торгово-економічні зв’язки, впаде дивом утримуваний до останнього часу режим нерозповсюдження ядерної зброї.

Розглядаючи ці сценарії, слід мати на увазі, що війна як річ у собі нікому з потенційних учасників не потрібна, і вони щосили намагатимуться врегулювати кризу в інший спосіб. Однак використати напруженість навколо Ірану у вирішенні власних проблем намагатимуться всі, хто тільки зможе.

І насамперед це стосується самого Ірану. Майбутні парламентські вибори, які відбудуться вже у березні нинішнього року, можуть істотно вплинути на позиції президента країни Махмуда Ахмадінеджада. У пам’ятку іранців ще свіжі багатотисячні мітинги протесту, якими супроводжувалося його скандальне переобрання на другий термін. До того ж секретом полішинеля є суперечності Ахмадінеджада з духовним лідером країни аятоллою Алі Хаменеї.

Усе це свідчить про хиткість політичних позицій глави іранської держави. Навіть недосвідченому читачу зрозуміло, що в таких умовах змінити стан справ на його користь можуть лише якісь неординарні події. З них найбільш простими й очевидними були б успіхи чинної влади в ядерній програмі, яка залишається досить популярною в іранському суспільстві. Ну й досить вигідно команді президента підтримувати загострення зовнішньополітичної ситуації для експлуатації образу ворога з метою мобілізації іранських виборців (насамперед — протестно налаштованої молоді) на підтримку головного претендента на посаду глави держави.

Крім того, зростання провокативності в поведінці Ірану можна пояснити прагненням керівництва країни отримати більш вигідні стартові позиції у процесі переговорів зі світовою спільнотою щодо питання перспектив своєї ядерної програми.

Водночас більшість міжнародних експертів не схильні драматизувати ситуацію, вважаючи, що, навмисно загострюючи ситуацію в районі Перської затоки, Тегеран навряд чи готовий доводити справу до воєнних дій. Попри весь свій радикалізм, іранське керівництво чудово усвідомлює, що, навіть володіючи неабиякою військовою потугою, країна виявиться неспроможною протистояти коаліції США, Ізраїлю та союзних з американцями держав Аравійського півострова. Можна нескінченно демонструвати могутність «москітного флоту» Корпусу стражів ісламської революції, погрожуючи авіаносцям таранами швидкісних катерів із терористами-смертниками на борту. Однак шкоди західній коаліції ці асиметричні дії навряд чи можуть завдати більше, ніж японські камікадзе американському флоту в Другій світовій війні.

Саме тому Тегеран у своїх намірах блокувати прохід танкерів через Ормузьку протоку не пішов далі погроз, а зосередився на економічних кроках з подолання наслідків санкцій. Ідеться про переорієнтування імпорту нафти з Європи на Азію і розвиток торгово-економічних відносин із сусідньою Туреччиною. Зокрема, на турецько-іранському економічному форумі, який відбувся 20 січня в Анкарі в рамках візиту до Туреччини глави іранського МЗС А.Салехі, сторони домовилися активізувати фінансове і торговельне співробітництво. При цьому турецькі представники заявили, що їхня країна має намір стати мостом для транспортування природних ресурсів Ірану, зокрема нафти і газу. (Така заява, до речі, гідна уваги України, враховуючи курс уряду країни на пошук альтернативних джерел постачання енергоресурсів.)

Не зацікавлені в початку збройного конфлікту в Перській затоці й Сполучені Штати. І річ не тільки в колосальних витратах на операції в Іраку та Афганістані, а й у політичних розкладах напередодні президентських виборів у листопаді цього року. Для переконання американських виборців чинній адміністрації США нині не потрібна «маленька переможна війна». По-перше, війна з Іраном навряд чи вийде маленькою та тріумфальною, а по-друге, американське суспільство вже переситилося нескінченною боротьбою з терористами методом усунення ворожих Вашингтону заморських режимів. Для забезпечення успіхів на виборах демократам, які перебувають при владі, нині потрібно щось свіжіше, здебільшого в економічній галузі.

Те саме стосується і Франції, яка також стоїть на порозі президентських виборів. Президент Ніколя Саркозі, котрий активно підтримував участь своєї країни в лівійській операції НАТО, нині готується до переобрання на посаду глави держави, і йому не потрібен новий головний біль у зв’язку з можливою іранською військовою авантюрою. Тому в публічних виступах Саркозі закликає не допустити удару по іранських ядерних об’єктах, який, на його думку, «стане причиною війни і хаосу».

Із провідних країн світу залишається Великобританія, керівництво якої достатньо розумне для того, щоб не розв’язувати війни проти Ірану без свого головного союзника — США. На силовий тиск на Тегеран і демонстрацію військової присутності в ключових точках нафтових шляхів Лондон готовий, а на більше — тільки у зв’язці із Вашингтоном.

Єдиним впливовим регіональним гравцем, спроможним самостійно переступити поріг між нинішньою крихкою стабільністю в Перській затоці і загальним хаосом, залишається Ізраїль. Цього тижня британська Sunday Times повідомила, що голова Об’єднаного комітету начальників штабів збройних сил США Мартін Демпсі, який відвідав Ізраїль минулого вік-енду, був сповіщений, що Тель-Авів не проситиме дозволу у Вашингтона на здійснення воєнної операції проти Ірану. Мало того, Ізраїль нібито повідомить Сполученим Штатам про свою атаку на іранські ядерні об’єкти всього за 12 годин до її початку. Оце вже серйозна заявка на силове вирішення іранської проблеми.

Загалом, такий розвиток подій і очікувався багатьма експертами. Відразу ж після оголошення висновків листопадової доповіді МАГАТЕ з’явилася гіпотеза, що формально війну проти Ірану почне Ізраїль, а західні лідери залишаться осторонь.

Та воювати самотужки Ізраїль, можливо, й не збирається. Завдання ударів по іранських об’єктах може мати на меті — «по факту» — втягнути в конфлікт США. Тель-Авів не має серйозних шансів чогось домогтися самостійно, крім великих неприємностей на кшталт ракетного удару у відповідь та масованої атаки «Хезболли» з Лівану. Оскільки ядерна зброя в конфлікті навряд чи застосовуватиметься, Ізраїль просто фізично не спроможний завдати Ірану істотних втрат (зворотне, звичайно, теж слушне). З військового погляду удар Ізраїлю по Ірану завдання винятково складне. Перед знищенням самих іранських ядерних об’єктів (з інженерної точки зору надійно захищених) атакуюча сторона має прорвати ешелоновані системи ППО й ПРО як території Ірану, так і самих об’єктів. Це потребуватиме ретельного планування, застосування всього спектра наступальних озброєнь і значного часу.

Крім того, удар по Ірану для Ізраїлю сумнівний у плані наслідків з політичного погляду. У результаті «арабської весни» впали світські режими впливових країн регіону, замість яких до влади прийшли помірні ісламісти, які переглянули прагматичні підходи до Ізраїлю своїх попередників. Тому Тель-Авів опинився в ситуації, коли зіграти на протиріччях в арабському світі він уже не може.

До того ж у конфлікт можуть бути втягнуті держави не тільки Близькосхідного регіону. Чого варті радикальні заяви високопоставлених військових із Пакистану та Китаю (ядерних, до речі, держав) про готовність у разі ескалації напруженості виступити на боці Ірану. Та й у Росії впливові аналітики публікують розгорнуті прогнози про участь у можливому конфлікті російських збройних сил (на боці Ірану, зрозуміло).

Крім того, Ізраїль неочікувано потрапив у складну ситуацію з раніше лояльною до нього Туреччиною. З одного боку, Анкара демонструє своє неприйняття силових дій проти Ірану, а з іншого — США останнім часом дипломатично улещують турецьке керівництво з метою отримати можливість розмістити на території країни елементи створюваної системи протиракетної оборони. І ніхто не може гарантувати Тель-Авіву, що в разі, якщо американцям необхідно буде робити вибір, він не залишиться з Іраном сам на сам. В обстановці, коли на кону стабільність самих Сполучених Штатів, звичні постулати про особливі відносини Ізраїлю і США та проізраїльське лобі у Вашингтоні навряд чи залишаться догмою.

Усе це чудово розуміють у Тель-Авіві. Тому хочеться сподіватися, що нинішній галас у ЗМІ про готовність ізраїльтян ударити по Ірану має (принаймні поки що) суто пропагандистський характер. Ізраїльтяни такими заявами хочуть роздражнити Тегеран, спровокувати його на войовничу риторику й необачні дії, щоб змусити світ повірити в бажання й наміри Ірану знищити Державу Ізраїль.

Якщо це так і є насправді, і Тель-Авів банально блефує, то ймовірність нападу Ізраїлю на Іран сьогодні залишається невисокою за умови, що жодна зі сторін не зробить якоїсь дурної помилки. Що ж до Тегерана, то він, очевидно, постарається якимось чином поновити співробітництво з МАГАТЕ для того, щоб виграти час і дати козир своїм союзникам у Радбезі ООН.