Instead of Obama

<--

Поки Керрі пролетить через Київ, дуже схоже на те, що його бос -Президент Обама робить свою прощальну європейську гастроль, відвідуючи саміт НАТО у Варшаві. Дивне відчуття, Обама вдруге за другий термін президентства перебуває в годині льоту від України, у Варшаві, але Україна не входить до його маршруту.

І ми, у Києві, так само можемо констатувати те, що я обережно передбачала на початку року у своїй записці: Президент Обама готується увійти в історію як перший президент США за часів незалежної України, який жодного разу не відвідав Україну з хоча б коротким візитом. І, можливо, ще ніколи в історії незалежної України візит президента США не був настільки затребуваним, враховуючи безпрецедентну в наші часи зовнішню агресію і спроби побудувати на обломках пронизаного корупцією постсовка нову Україну.

Мої співрозмовники, деякі високопосталені американські дипломати, запевняли мене, що насправді непотрібно приділяти стільки уваги візиту президента Обами, оскільки і віце-президент Байден має достатній карт-бланш, щоб говорити від імені президента в українському питанні і надсилати відповідні сигнали. Очевидно, вони лукавлять: візити американських президентів – це сигнали самі по собі, безвідносно, які вербальні сигнали вони надсилають під час візитів.

Так, не треба робити з візиту фетиш, але треба принаймні спробувати серйозно проаналізувати причини, з яких Обама не прийняв запрошення відвідати Україну, і зробити відповідні висновки.

Ризикну припустити, що в часи незалежної України у США навряд чи був інший президент, якому Україна була б настільки нецікавою з політичної точки зору і настільки далекою з точки зору емоційної прив”язки. Навіть при тому, що впродовж півтора років Обама був змушений постійно чути слово “Україна”, і постійно думати, яким чином реагувати на те, що відбувається навколо цього слова. А на зустрічі з тоді ще прем”єром Яценюком навіть зізнався, що більше уваги, ніж Україні, йому доводилось в перший рік після анексії Криму приділяти тільки Сирії.

Навіть колеги Обами по Демократичній партії, зокрема і ті, хто працювали в адміністрації Білла Клінтона, достатньо неприємно вражені тим, наскільки легкважно Білий Дім Обами підходив до українського питання. Мовляв, складно навіть уявити, щоб за інших адміністрацій, Білий Дім, наприклад, надав таке поле для самодіяльності заступнику Дерджсекретаря (у нашому випадку Нуланд) у веденні таких важливих і чутливих переговорів з Росією, які вона більше півроку здійснює у діалозі з Сурковим навколо виконання Мінських домовленостей.

Звісно, той факт, що ніхто вчасно не допоміг Обамі “загорітись” Україною, і відтак недостатній рівень інтересу до нашої країни може бути лише однією – і зовсім не основною – з причин, чому запити та запрошення української сторони не находили достатньої підтримки у Білому Домі.

Очевидно, є й інші причини. Це, зокрема, неспроможність української влади продемонструвати за два останні роки жодної видимої історії успіху, яку американськи президент, перебуваючи у Києві, міг би позиціонувати як досягнення і його адміністрації. Всі важливі реформи нагадують улюблені українцями надкушені яблука – вони лише понадгризали стару систему, але ще не проковтнули її.

Очевидно, що Обама так само не хотів робити персонального подарунка своїм візитом президенту Порошенку. Петро Олексійович, і про це, не особливо приховуючи, кажуть в неформальних розмовах представники нинішньої адміністрації США – не має особливої довіри у Білому Домі. Під питанням його політична воля боротись з олігархами і руйнувати корупційні схеми, його власне збагачення на фоні загального збідніння в Україні. Однак, тут варто нагадати, що дуже серйозне розчарування президентом Ющенком і політичним хаосом в Україні не завадило Джорджу Бушу-молодшому у 2008 році залетіти до Києва по дорозі на аналогічний саміт НАТО у Бухаресті. Та й власне зараз Обама міг використати свій візит як умову і важіль впливу на прискорення тих чи інших реформ.

Деякі колеги у Вашингтоні також кажуть, що своїм візитом до Києва Обама не хотів зайвий раз дратувати Путіна і підігрівати російську пропаганду, допомагаючи їй представити США як сторону конфлікту. Обама від початку не хотів бути на 100% залученим у вирішення російсько-українського конфлікту, оскільки в його оточення було резонне переконання: за термін президентства Обами досягнути видимої перемоги над Путіним неможливо. Понад те, в американських урядових колах нема до кінця розуміння того, як, власне, має виглядати ця видима перемога над Путіним, котру можна було б достойно продати американському виборцю. І чи колапс путінського режиму дорівнює колапсу Росії. У лексикон як урядовців, так і аналітиків у Вашингтоні вже потрохи входить поняття “менеджмент колапсу Росії”, але, очевидно, що реагування на цей виклик стане більш актуальною темою для наступних адміністрацій. Нинішній адміністрації, в свою чергу, важливо так само не допустити колапсу України. Чи то безпекового, чи то політичного, чи фінансового. І в цьому полягає обрана генеральна лінія нинішньої адміністрації. А вже подальша доля України – розвиток чи, не дай Боже, занепад, стане теж проблемою наступної адміністрації.

А що ж Керрі? Керрі – добрий фахівець з Близького Сходу, професійний політик, добре вміє демонструвати єдність американської позиції, незважаючи на те, що з Обамою у нього непроста історія стосунків, і деякі рішення нинішньої адміністрації (перезавантаження з Кубою) народжувались взагалі без нього як Держсекретаря. Добре, що наші друзі в адміністрації переконали його вшанувати Україну візитом.

Україна сьогодні для США і Заходу, перефразовуючи класика, – це головний біль, який завжди з тобою. Щоб бути цікавою та важливою для Вашингтона, як і для будь-якої іншої столиці, нам треба для початку перевести головний біль з режиму постійної мігрені в поодинокі спазми.